Сподобалось? Поділись з друзями!

Дякую. Цікаво. Знаєте, я вважаю колективну відповідальність злочином, вигаданим совєтами як найогидніший засіб тиску на людину. Тому про кожного суджу виключно за його особистими вчинками та світосприйняттям. Тому казатиму лише за себе. Я сьогодні маю трохи часу і натхнення, сподіваюся, у Вас вистачить терпіння почитати мої міркування. 1. Віра у Бога супроводжувала мене усе життя. У нашій родині завжди шанувалися традиції святкувати Різдво, ходити з колядками і щедрівками, збиратися на Святвечір і особливо на Покрову - це свято в нас не тільки сімейне, але й родинне, коли у бабусиній хаті збиралася уся досить велика родина. І так було завжди, скільки я пам"ятаю, і у ті часи, коли це заборонялося. Мій прадід у своєму селі в часи, коли церкву перетворили на склади, а священника вислали до Сибіру, був кимось на кшталт старости. Воно хоч не по правилам, але він був набожною людиною і до нього приходили, коли треба було охрестити дитину, чи піти до вмираючого, підготувати до останнього шляху. Він нікому і ніколи не відмовляв попри небезпеку... Він був репресованим, "нєблагонадьожним", розкуркуленим і перебував у бігах від совєтів кілька років. Особисто я вірю у Бога. І не тільки шукаю в нього розради і втіхи у важкі часи, але й намагаюся жити так, щоб не соромно було свого часу відповідати за свої вчинки. Бо точно знаю, Він не прийме такі відмовки, що я поступила не по совісті, бо "мені наказали"... чи "так було вигідно" От щодо Церкви, тут складніше. Тут зазвичай є лише священники московського патріархату, а я їм не довіряю... 2. З місцем розташування своєї Батьківщини я нічого не можу зробити. Я просто люблю свій рідний край. Мені нема милішого у світі, ніж ці степи, буяраки та суховії. Тут навіть повітря особливе, тут я можу дихати на повні груди. Тут мій дім, моя земля, в цій землі лежать мої предки, в цій землі і мене поховають колись. Я бачила ланшафти і красивіші, але кожного разу, як поверталася додому, то тільки тут серце стискається від рідних краєвидів. Але я маю розум, вмію читати, думати, аналізувати... Маю кілька дипломів про вищу освіту і маю можливість та бажання постійно навчатися, хоч може і не у сусідів... "і чужому навчайся, і свого не цурайся", як казав Шевченко 3. Попри всі вікові терори, я є. Я українка. Я розмовляю своєю рідною мовою. Я знаю, люблю і шаную історію, культуру і традиції свого народу. Яким би жорстоким не був терор з боку Росії, їй не вдалося знищити мій рід. ...Вперше мене вигнали з класу з уроку історії у 7 класі. Ми вчили Римську імперію. Вчитель розповідав про стадії розвитку імперій - зародження, розквіт, занепад і розпад... Я спитала коли вже розвалиться СРСР. Моїх батьків викликали до директора, коли вони повернулися, то лише посміхалися... Мене вигнали з уроку літератури у 8 класі - я читала вірш Стуса "Сто років як сконала Січ"... У старших класах мене виганяли і тягали до директора постійно - з історії, соціології, літератури... У 16 років я змусила суворого дядька у формі поміняти паспорт, у якому в графі національність мені чогось записали "русская"... і ніякі вмовляння, що так мені легше житиметься і потім спроби залякати - не подіяли 4. Терор, голодомори, переслідування не оминули мою родину і сім"ю, тому я завжди розуміла, через що пройшли українці Заходу з 39 року... Думаю, не варто казати на чиєму боці мої симпатії та співчуття? 5. Частина крові, що тече по моїм жилам - козацька. Я є - тому не знищили. По молодості, у студентські роки, приходилося постійно доводити тим, хто намагався розповісти, що українці - то малороси, а народу такого немає і мови такої не має... бувало останнім аргументом свого існування використовувала розбитий ніс опонента... коли подорослішала - то навчилася бити словами... Але ніде правди діти, вдача в мене запальна, тому не можу ручатися, що самоконтроль мене не полишить. 6. Найбільше моє бажання. Але саме незалежна. Мені навіть уявити свою землю частиною Росії неймовірно тяжко. Доводиться прикладати багато зусиль, щоб не кидатися у бійку) 7. Я виховувалася у сім"ї, де є взаємоповага, любов, допомога один одному, підтримка усієї великої родини... У нас знають історію предків і підтримуються стосунки по усим родинним гілкам. 8. Та аби до моєї хати із своїми правилами не лізли. Мені чужого не треба, але й свого не віддам. 9. Я не знаю, що Ви мали на увазі. Хіба можу зазначити, що все совєтське - мені вороже і чуже. А кожного, хто боровся за волю і незалежність України - вважаю героєм. Думаю ми заслуговуємо на те, щоб мати своїх героїв, подобається це комусь, чи ні. В мене, наприклад, на стіні біля робочого столу, де я проводжу більшу частину свого часу, висить портрет генерал-хорунжого Тараса Чупринки. На столі стоїть невеличкий прапор України та лежать улюблені книги - Горліса-Горського та Багряного. 10. Я звичайний обиватель. Мене можна загнати у глухий кут, але небажано - я тоді царапаюся і кусаюся. Мені важко наказати діяти не по совісті. Якщо треба вибирати, то я з чистою совістю полишаю і роботу, і людей, які вимагають від мене порушити мої принципи. Я маю досить знань, навичок і вмінь, щоб не відчувати себе безпорадною. 11. Ну тут вже мені сказати немає чого) 12. Можу лише зазначити, що перебуваючи у Харкові у відрядженні 3 тижні, на мою українську мову реакція з боку харків"ян була виключно позитивною. Через тиждень у гуртожитку, де я жила, у крамницях, де постійно купляла дрібниці, у кафе, де пила каву - працівники почали відповідати українською... хто лише "доброго дня", "дякую", "до побачення", "смачного"... а дехто навіть і розмовляв непоганою українською мовою. От за Львів не скажу - я ніколи там не була. Як і взагалі на Західній Україні. Особисто мені нічого не заважає щиро вважати Вас, пане Юрко, своїм Братом. Питання в тому, чи можете Ви назвати мене своєю сестрою. Дякую за терпіння і розуміння. З Різдвом, любі мої Брати та Сестри!

На сайті 57 гостей та відсутні користувачі

Відвідувачі
94
Статті
24
Веб-посилання
7
Перегляди статей
63650